МГЕО "Наш дім - Манява" » Каталог статей » Ґрунти області

Ґрунти області

17.10.2018 / Коментарів: 0 / Категорія: / Добавив: Гість

В межах області виявлено такі типи і відміни ґрунтів: 1) дерново-підзолисто-глеєві; 2) опідзолені: а) світло-сірі опідзолені, б) сірі опідзолені, в) темно-сірі опідзолені; 3) чорноземи опідзолені; 4) чорноземи глибокі мало гумусні; 5) лучно-болотні; 6) болотні; 7) торфовища низинні; 8) дернові; 9) бурі гірсько-лісові; 10) буроземно-підзолисті; 11) гірсько-лучно-буроземні. Географічне розміщення цих типів і відмін ґрунтів підпорядковується певним закономірностям, а саме: 1) опідзолені чорноземи, сірі опідзолені ґрунти і глибокі мало гумусні чорноземи поширені переважно в північній лісостеповій частині області – Придністровському Покутті, Галицькому Опіллі та Подільському (Прилипенському) горбогір’ї; 2) дерново-підзолисто-глеєві та дернові ґрунти є переважно на Прикарпатті, на давніх і молодих терасах, які утворюють рельєф цієї зони; 3) Бурі, буроземно-підзолисті та гірські лучно-буроземні ґрунти характерні для схилів гірських хребтів; 4) лучно-болотні, болотні ґрунти та торфовища поширені переважно в долинах річок та на їх заплавах. 1. Дерново-підзолисто-глеєві ґрунти. Ці ґрунти утворюють основний фонд. Найбільш поширені вони в Коломийському, Надвірнянському, Калуському та Тисменицькому районах на середніх і високих терасах (четверта-сьома). Вони пов'язані з плакорними і пологосхиловими місцевостями, на яких утруднений або зовсім відсутній поверхневий стік вод, внаслідок чого ці ґрунти повністю або поверхнево оглеєні. Ґрунтотворчими породами для дерново-підзолисто-глейових ґрунтів були давньоалювіальні переважно безкарбонатні суглинки та легкі глини, принесені сюди карпатськими ріками. Характерна риса цих ґрунтів — чітка диференціація на горизонти за підзолистим типом. Гумусово-елювіальний горизонт у них безструктурний, світло-сірого кольору і має різну глибину (від 1-2 до 20-25 см) залежно від ступеня вираження підзолистого процесу. Елювіальний горизонт бідний на мулувату фракцію, містить велику кількість SiO2, має світло-попелястий колір і теж безструктурний. Чітко виражений ілювіальний горизонт характерний темно-бурим забарвленням, великою щільністю, призматичною структурою, інтенсивним новоутворенням мінералів, особливо гідратів окисів алюмінію та заліза. Він в'язкий, липкий, здатний до набухання. Глибина його дуже різна: від 20-40 до 70-80 см. За ілювіальним горизонтом йде неглибокий перехідний горизонті під яким залягає материнська порода. За ступенем вираження підзолистого процесу дерново-підзолисто-глейові ґрунти поділяються на слабо-, середньо- та сильнопідзолисті. Слабопідзолисті відміни мають слабо розвинений елювіальний горизонт (окремими плямами або ж зовсім відсутній). У середньопідзолистих ґрунтів цей горизонт яскраво виражений, але по товщині не перевищує верхній гумусово-елювіальний, тоді як у сильнопідзолистих він значно потужніший. В умовах рівнинного рельєфу і надмірного зволоження за наявності щільного водонепроникного ілювіального горизонту ці ґрунти надмірно зволожені та оглеєні. Це негативно відбивається на їх фізико-хімічних властивостях і знижує родючість. Фізико-хімічні аналізи свідчать про їх глибоку вилугованість, бідність основами і валовими запасами поживних елементів. Усі дернове-підзолисто-глейові ґрунти бідні на перегній (1,0-2,5%), який скупчений у верхньому (10-20 см) горизонті. Вміст гумусу пов'язаний з механічним складом і ступенем опідзолення: чим важчий механічний склад і слабше виражене опідзолення, тим більше гумусу. Бідність верхніх горизонтів на мінеральні колоїди та малі запаси гумусу зумовлюють невисоку вбирну здатність цих ґрунтів. Місткість вбирання їх коливається від 2-3 до 17-20 мг-екв. на 100 г ґрунту. В елювіальному горизонті вона найнижча. Вбирний комплекс підзолистих ґрунтів в основному насичений катіонами водню та алюмінію, меншою мірою катіонами кальцію і магнію. Сума увібраних кальцію і магнію у верхньому горизонті становить 4,0-5,5, а в елювіальному лише дещо перевищує 3,0 мг-екв. на 100 г ґрунту. Це свідчить про їх низьку обмінну здатність і буферність. У більшості випадків рН сольової витяжки коливається у межах 4,0-5,0 залежно від ступеня опідзолення ґрунтів. Величина гідролітичної кислотності значна (5-13 мг-екв. на 100 ґрунту), вона збільшується зі зростанням оглинення ґрунту і ступеня його опідзолення. Фізичні властивості дерново-підзолисто-глейових ґрунтів погані. Вони, як правило, безструктурні, часто брилуваті. Водно-повітряний режим їх незадовільний. Перенасичення вологою спричинюються до різкого зменшення ґрунтового повітря, що негативно впливає на ґрунтові мікроорганізми і кореневу систему рослин. Ґрунти бідні на рухомі форми поживних речовин, особливо на фосфор і калій. Поліпшити їх властивість і підвищити родючість можна осушенням за допомогою гончарного або кротовинного дренажу, вапнування або гіпсування, внесення підвищених доз органічних та фізіологічне лужних мінеральних добрив. Різко виражена диференціація 1 значна глибина ґрунтового профілю, глибоке руйнування силікатної частини свідчить про давність ґрунтоутворення, найбільший абсолютний та відносний вік цього ґрунтового тину в Прикарпатті. 2. Сірі опідзолені ґрунти. Їх поширення пов'язане з карбонатними лесовидними суглин-ками. Вони трапляються переважно в межах Прилипенського горбогір'я та Придністровського Покуття і лише зрідка в Прикарпатті. В області поширені всі їх підтипи: світло-сірі, сірі, темно-сірі та чорноземи опідзолені. Світло-сірі опідзолені ґрунти найбільш поширені в Снятинському, Городенківському, Галицькому, Тлумацькому і Рогатинському районах на високих вузькохвилястих плато та їх схилах. Профіль цих ґрунтів чітко диференційований на горизонти за підзолистим типом ґрунтоутворення. Морфологічні ознаки наводимо на прикладі розрізу, закладеного в Городенків-ському районі на вододільному плато. За даними механічного аналізу, світло-сірі опідзолені ґрунти є пилувато-легкосуглинистими, але трапляються і середньо і важкосуглинисті відміни. Вміст фракцій фізичної глини по профілю неоднаковий і коливається у межах 25,3-42,1% зі збільшенням в ілювіальному горизонті. Структура цих ґрунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) досить несприятливі. Вони часто запливають і утворюють кірку. Світло-сірі опідзолені ґрунти бідні на гумус: у верхньому горизонті його вміст дорівнює 1,8-2,7% і з глибиною (25-35 см) падає до 0,7-1,6%. Вони мають високу кислотність. Реакція ґрунтового розчину кисла - рН сольове 4,2—5,7. У зв'язку з наявністю у складі увібраних основ катіонів водню ступінь насичення основами цих ґрунтів невисокий (40-80%), а гідролітична кислотність в середньому становить 5,8 мг-екв. на 100 г ґрунту. Бідні поживними елементами. Вміст рухомого фосфору становить 3,9-6,2, калію - 3,6-10,5 мг на 100 г ґрунту. Азот і калій мало рухливі. Сірі опідзолені ґрунти розвинулись на менш розчленованих формах рельєфу, ніж світло-сірі. Від світло-сірих відрізняються відсутністю елювіального горизонту, краще й на більшу глибину гумусовані. Вміст гумусу в одному шарі становить 1,9-3,0%. Реакція ґрунтового розчину кисла (рН дорівнює 4,3-4,9). Гідролітична кислотність коливається у межах 3,1-6,5 мг-екв. на 100 ґрунту. Сума увібраних основ невелика - 11,2-12,0 мг-екв. на 100 г ґрунту. Вони бідні на рухомі форми азоту і калію і порівняно краще ніж світло-сірі забезпечені легкорозчинними формами фосфору. Важливий захід щодо підвищення родючості світло-сірих та сірих опідзолених ґрунтів — створення культурного орного шару. Поглиблювати орний шар слід поступово, обов'язково з одночасним внесенням добрив та вапнуванням. Оглеєні відміни слід осушувати. Темно-сірі опідзолені ґрунти поширені в основному в Снятинському, Городенківському, Тлумацькому, Галицькому та Рогатинському районах. Залягають вони на широких вододільних просторах, а використовують їх переважно як орні землі. Сформувались на лесовидних суглинках під покривом лісової та трав'янистої лучно-степової рослинності в умовах достатнього атмосферного зволоження. За механічним складом ці ґрунти легко- та середньосуглинисті. Аналіз показують, що верхні горизонти збагачені фракціями пилу. Перерозподіл мулу по профілю не простежується так різко, як у світло-сірих ґрунтів. Темно-сірі опідзолені ґрунти в орному шарі містять у середньому 2,6-2,8% гумусу, кількість якого поступово зменшується з глибиною. Ці ґрунти менш кислі, ніж попередні. Сольове рН в середньому становить 5,5. Гідролітична кислотність ще досить висока - 4,5 мг-екв. на 100 г ґрунту, насичення основами становить 74,4%. Рухомих форм фосфору в орному шарі в середньому є 7,0, калію - 7,25 мг на 100 г ґрунту. 3. Чорноземні ґрунти. Чорноземи опідзолені поширені в тих же адміністративних районах, що й темно-сірі. Розміщені вони на плакорах і пологих схилах південних експозицій в умовах глибокого залягання ґрунтових вод. Материнські породи — це переважно лесовидні карбонатні суглинки. Чорноземи опідзолені добре і на значну глибину гумусовані; гумусове забарвлення поширюється на перехідні горизонти. За механічним складом верхнього горизонту, ці ґрунти пилувато-легкосуглинисті, часто середньо- і лише зрідка важкосуглинисті. В ілювіальному горизонті відзначено деяке збагачення мулуватої фракції, а тому цей горизонт дещо ущільнений. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,4-4,4%. У зв'язку з цим вони мають кращі фізико-хімічні властивості, ніж попередні підтипи сірих лісостепових ґрунтів. Реакція ґрунтового розчину в них слабокисла, гідролітична кислотність у середньому дорівнює 4,8 мг-екв. на 100 г ґрунту. Насичення основами коливається у межах 73-88%. У складі увібраних основ в цих ґрунтах переважає кальцій над магнієм (відповідно 12,9-14,8 і 4,0-4,2 мг-екв. на 100 г ґрунту). Запаси рухомих поживних речовин в орному шарі чорноземів опідзолених невисокі (фосфору 5,0, калію 5,9 мг на 100 г ґрунту). Для підвищення їх родючості потрібно вносити органічні та мінеральні добрива, а для активізації наявних запасів поживних речовин — бактеріальні добрива. За ґумусованістю, фізико-хімічними властивостями та запасами поживних речовин темно-сірі ґрунти та чорноземи опідзолені, близькі між собою, а тому агротехнічні заходи для їх поліпшення повинні бути однаковими. Це ґрунти однієї агрогрупи, які придатні для вирощування найбільш цінних зернових та технічних культур. Чорноземи глибокі малогумусні (слабоструктурні) поширені на плакорах придністров-ської частини Галицького, Городенківського і Тлумацького районів. Сформувались на лесовидних відкладах, які підстелені вапняками. Характерні досить значним вмістом гумусу (5- 6%), добре насичені основами. Від соляної кислоти закипають у перехідному горизонті. За будовою профілю вони наближаються до чорноземів опідзолених, лише не мають слідів опідзолення та краще гумусовані. За механічним складом переважно пилувато- та грубопилувато-середньосуглинисті, рідше трапляються важкосуглинисті. Перевага у механічних фракціях часток пилу впливає на структуру і робить її менш виразною та слабкішою. За даними фізико-хімічних аналізів в орному шарі, реакція в них наближається до нейтральної (рН сольове в середньому близько 6,2), гідролітична кислотність дуже низька (близько 1 мг-екв на 100 г ґрунту). Сума увібраних основ досягає 33,7 мг-екв. на 100 г ґрунту. Чорноземи глибокі добре гумусовані, мають сприятливі фізико-хімічні властивості, містять багато поживних речовин, в тому числі і в доступній для рослин формі, тобто мають високу ефективну і потенціальну родючість, їх використовують під найбільш цінні культури — пшеницю і цукрові буряки. 4. Лучні та болотні ґрунти. Лучні ґрунти утворились під лучною трав'янис-тою рослинністю на алювіальних відкладах річкових заплав в умовах високого (2-З м) стояння рівня ґрунтових вод. Поширені в заплавах і двох надзаплавних терасах Дністра, Пруту, Чечви, Бистриці Солотвинської та Надвірнянської, Лімниці, Черемошу та їх приток. Лучні ґрунти потрапляють під вплив тривалого затоплення повеневими і паводковими водами. Ґрунтотворення тут ускладнюється акуму-ляцією алювіального матеріалу. У місцях, де відбувається нашарування делювію та елювію, вони-шаруваті. Лучні ґрунти мають добре розвинений, але погано диференційований профіль. Гумусовий горизонт (Н) сягає глибини 20-40 см. Він темно-сірого кольору, дрібнозернистої структури, ущільнений. До-глибини 60-100 см простяга-ється перехідний горизонт (НР), темно-сірого кольору з буруватим відтінком, горіхоподібної структури, вологий, ущільнений, у нижній частині часом слабко оглеєний. Нижче залягає оглеєна материнська порода (Р) — алювіальні відклади різного механічного складу, часто шаруваті. У лучних ґрунтах міститься у середньому 3,1% перегною. Реакція ґрунтового розчину середньо- або слабокисла. Гідролітична кислотність невисока — в середньому близько 3 мг-екв. на 100 г ґрунту. Сума увібраних основ досягає 12,6 мг-екв. на 100 г ґрунту, а ступінь насичення основами — 80%. Вони мають середні запаси рухомих форм поживних для рослин елементів. Мають досить високу природну родючість. У місцях, де їм не загрожує змив паводковими водами, їх використовують під зернові та городні культури, але переважно все ж таки як природні кормові угіддя. Для підвищення їх родючості потрібно вносити мінеральні та органічні добрива, в окремих випадках вапнувати і поліпшувати водний режим осушувальною меліорацією. Лучно-болотні ґрунти поширені по всій території рівнинної частини області. Залягають вони в днищах балок і заплавах річок та потоків. Формування їх відбувається в умовах постійного надмірного зволоження ґрунтовими і поверхневими водами. Ґрунтові води залягають на глибині 0,5—1,5 м. У зв'язку з цим у них повністю оглеєний перехідний горизонт. В анаеробних умовах у лучно-болотних ґрунтах утворюються шкідливі для рослин сполуки закисного заліза. За будовою профілю вони нагадують лучні ґрунти. Гумусовий горизонт (Н) має виразну грудкувато-зернисту структуру, але він, я правило, сягає не глибше 20 см. Перехідний горизонт (HP) оглеєний тріщинуватий у сухому і в'язкий у вологому стані. Материнська порода (Р) сильно оглеєна, мокра, водоносна. Лучно-болотні ґрунти характерні високою потенціальною родючістю. У верхньому горизонті вони містять у середньому 5,3% гумус; часто до 8%. Реакція ґрунтового розчину слабокисла, гідролітична кислотність невисока. Один з найважливіших заходів підвищення родючості цих ґрунтів — поліпшення їх водно-повітряного режиму за допомогою відкритого або гончарного дренажу. Використовувати їх можна як високопродуктивні природні кормові угіддя (сіножаті), а в окремих випадках під овочеві культури. Болотні ґрунти займають найнижчі рівні заплав та днищ балок. Утворились вони в умовах постійного перезволоження неглибоко (0,3-0,6 м) залягаючими ґрунтовими водами, внаслідок чого весь їх профіль має виразні ознаки оглеєння. У зв'язку з надмірним зволоженням у болотних ґрунтах нагромаджується велика кількість органічної речовини, яка дуже повільно розкладається. У верхньому горизонті тут міститься близько 7% гумус} Реакція ґрунтового розчину слабокисла (рН сольове становить 5,0-6,0 Валовими запасами поживних речовин ці ґрунти забезпечені добре, але рослини не можуть їх використати внаслідок оглеєння та дуже слабкої біологічної активності. Оглеєння та незадовільний водно-повітряний режим спричинилися до панування на болотних ґрунтах осокової та вологолюбної груборізнотравної рослинності. У сільськогосподарському виробництві їх можна використовувати лише після осушення. Торфовища низинні поширені невеликими масивами в заплавах річок у Городенківському, Тлумацькому, Долинському та Тлумацькому районах. Глибина торфу - 0,5-1,5 м. Торфи середньо- та високозольні, кислотність їх нейтральна або наближається де нейтральної. Торф можна використовувати для компостування, а ділянки з торфовими ґрунтами після осушення поряд з сусідніми мінеральними ґрунтами використовувати під посіви кормових та овочевих куль тур. Разом з осушенням у ці ґрунти потрібно вносити фосфорні та калійні добрива і мідні мікродобрива. Дернові ґрунти поширені по всій території області, за винятком її гірської частини. Під цією назвою об'єднана ціла група ґрунтів, яка має ряд спільних ознак. Це наймолодші ґрунти, які ще не мають своєї яскраво вираженої фізіономії. До них належать слаборозвинені ґрунти прирічкових частин заплав, які складені наймолодшим сучасним алювієм, слабозадерновані піски, дернові опідзолені ґрунти на спадистих та крутих схилах Придністров'я. Залежно від рельєфу і глибини залягання ґрунтових вод трапляються оглеєні та неоглеєні відміни, їх механічний склад — від піщаних до глинистих. Ґумусованість, кислотність та запаси поживних елементів дуже різні. Заходи щодо їх поліпшення повинні бути перш за все спрямовані на боротьбу з шкідливими процесами (розмивом, змивом, оглеєнням), на поліпшення фізико-хімічних властивостей, збільшення органіч-ної частини та запасів поживних речовин. 5. Гірські ґрунти. Бурі гірсько-лісові ґрунти (буроземи) поширені вик-лючно в гірській частині області на добре дренованих материнських породах, що являють собою елювій-делювій карпатського флішу, в межах лісового поясу до висоти 1500-1550 м над рівнем моря. Утворились в умовах гірського рельєфу на схилах різної крутизни та експозиції. Особливістю материнських порід цих ґрунтів є їх незначна глибина, щебнистість та безкарбонатність. Сформу-вались буроземи під ялиновими, ялицевими та буковими лісами. Це основний вид карпатських ґрунтів. Для землеробства їх найбільше використовують у Верховинському та Надвірнянському районах. Залежно від крутизни та експозиції схилів вони зазнають водної ерозії, а тому часто трапляються у різному ступені змитості. За механічним складом вони легко- та середньосуглинисті, дуже часто щебенисті. Нижні горизонти мають слабкі ознаки оглеєння. У верхньому горизонті міститься 2,4-3,5% гумусу, кількість якого з глибиною повільно зменшується. Реакція ґрунтового розчину кисла, рН сольової витяжки становить в середньому 4,4-5,3. Сума увібраних основ дорівнює 7,8-10,5, гідролітична кислотність - 3,0-7,5 мг-екв. на 100 г ґрунту, а в окремих випадках досягає великих значень (20- 25 мг-екв.) Буроземи багаті на перегній під буковими лісами, де його кількість) досягає 10-15%, а на розорюваних ділянках може зменшуватись в 4-5 разів. Своєрідний груповий склад гумусу: світлозабарвлених (жовто-бурих) рухомих фульвокислот є в два рази більше, ніж гумінових, що значною мірою зумовлює властивості та колір цих ґрунтів. Особливість карпатських буроземів — великий вміст так званого рухомого алюмінію (від 14-18 до 70-100 мг на 100 г ґрунту), який є токсичним для рослин і разом з воднем зумовлює їх високу кислотність. Кисла реакція пригнічує процеси нагромадження нітратних форм азоту, а також доступних форм фосфору. Тому ці ґрунти слабо забезпечені поживними речовинами, особливо фосфором і азотом. Орні землі на цих ґрунтах малопродуктивні, мають розпорошену структуру з включенням жорстви і каміння, схильні до запливання і утворення кірки під час висихання. Зате вони відзначаються добрими лісорослинними властивостями, ліси на них високого бонітету. За особливостями рельєфу, експозиції і крутизни схилів, материнських гірських порід та умов зволоження бурі гірсько-лісові ґрунти поділяють на неглибокі (сума горизонтів Н + HP до 40-45 см), середньоглибокі (до 75 см), глибокі (понад 75 см), нещебенисті, щебенисті, неоглеєні та оглеєні відміни. На виположених гірських схилах, які протягом століть використовують як природні кормові угіддя чи як орні землі, на буроземний процес ґрунтотворення під впливом трав'янистої рослинності або агрокультури накладається дерновий ґрунтотворний процес. Гумусовий горизонт у таких ґрунтів більш темного (сірого) кольору, а тому їх часто називають дерново-буроземними. За фізико-хімічними властивостями, вмістом і складом гумусу вони майже подібні до типових буроземів. Окультурення спричинилося до зменшення їх актуальної та гідролітичної кислотності і вмісту рухомого алюмінію. На нашу думку, немає підстав і потреби виділяти їх в окремий ґрунтовий тип, а слід розглядати як видозмінені бурі гірсько-лісові ґрунти. Буроземно-підзолисті ґрунти залягають на середніх та високих (четвертій—сьомій) терасах карпатських рік, переважно на їх малостічних ділянках, на делювіальних шлейфах схилів, рідше на вирівняних частинах вододільних плоских гребенів на висотах 400-600 м над рівнем моря. Утворились ці ґрунти на нещебенистих давньоалювіальних та делювіальних відкладах важкого механічного складу. В умовах надмірного зволоження тут застосовуються води і провідну роль у ґрунтотворенні відіграє глейовий процес. Це спричинюється до збільшення рухомості сполук заліза і гумусу, зумовлює диференціацію профілю на горизонти колоїдного елювію та ілювію, їх профіль подібний до профілю дерново-підзолисто-глейових ґрунтів Прикарпаття. Ґрунти з найбільшим проявом диференціації профілю зайняті переважно вологими луками (біловусниками, щучниками). Вони мають виключно міцну горіхувату або горіхувато-призматичну структуру. Стійкість проти розмивної дії води у цих структурних агрегатів дуже велика. У гумусовому горизонті вони вміщують у середньому 3,3% перегною. Реакція ґрунтового розчину сильно кисла. Гідролітична кислотність висока (6,65 мг-екв. на 100 г ґрунту), вбирний комплекс насичений переважно катіонами водню та алюмінію. Рухомими формами поживних речовин забезпечені дуже слабо. Залягання у сприятливих для обробітку умовах рельєфу зумовлює їх вигідність для землеробства. Для підвищення родючості потрібно перш за все їх осушити відкритим або гончарним дренажем, вапнувати, вносити підвищені дози органічних та фізіологічно лужних мінеральних добрив. Гірсько-лучно-буроземні ґрунти поширені в полонинському (субальпійському та альпійському) поясах на висотах понад 1500-1550 м над рівнем моря. Сформувались вони під трав'янистою, чагарничковою та чагарниковою рослинністю карпатського високогір'я на елювії—делювії флішу. Профіль їх подібний до профілю бурих гірсько-лісових ґрунтів. З поверхні залягає зторфовіла дернина (Н, до 0-5; 8 см), далі йде темно-сірий гумусовий горизонт (Н, до 20-25 см) і такої ж глибини перехідний горизонт (HP). Материнська порода представлена уламками різної величини, які перемішані з дрібноземом. Вплив дернового процесу ґрунтоутворення виявляється у темно-сірому забарвленні гумусового горизонту, акумуляції у верхніх горизонтах біогенних елементів — кальцію, калію та фосфору, утворення в складі гумусу фракції власне гумінових кислот, пов'язаних з кальцієм. Вміст гумусу в них коливається у межах 10-15%. Гірсько-лучно-буроземні ґрунти відзначаються високою актуальною (РН сольове 4,5-5,0) та гідролітичною кислотністю (20-26 мг-екв. на 100 г ґрунту), містять багато рухомого алюмінію (близько 60 мг на 100 г ґрунту). Для поліпшення їх родючості потрібно регулювати випас худоби і її кошарування, вапнувати або гіпсувати, боротись із заростанням полонин чагарничками та чагарниками (чорницями, буяхами, ялівцем). Дернові та лучні ґрунти низьких терас поширені в межах заплави і перших двох надзаплавних терас карпатських рік. Утворились ці ґрунти під трав'янистою і чагарниковою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах, знесених з гірських схилів. Складаються з такого ж “буроземного” матеріалу, що й бурі лісові ґрунти, а тому їх габітус також буроземний. На підвищених і краще дренованих ділянках терас розвинулись дернові (дерново-буроземні на алювіальних відкладах), а на понижених ділянках лучні ґрунти. Іноді можна побачити невеличкі ділянки болотних ґрунтів і навіть неглибоких торфовищ. Фізико-хімічні властивості цієї групи ґрунтів, склад і вміст гумусу та поживних речовин майже такі, як і в прилеглих буроземів. Вони лише більше перезволожені, хоч і непогано дренуються галечниками, які їх підстелюють. Основною їх перевагою перед іншими карпатськими ґрунтами є те, що вони залягають на вирівняних ділянках, не зазнають ерозії (крім заплави, на якій спостерігається розмив і намив повеневими і паводковими водами, а також бічна ерозія рік). У зв'язку з цим дернові ґрунти інтенсивно використовують у сільському господарстві. Аналіз ґрунтового покриву показує, що в Івано-Франківській області абсолютно панують кислі, опідзолені, до того ж більшою або меншою мірою оглеєні, ґрунти: від дерново-підзолисто-глеєвих до опідзолених чорноземів. Треба додати також, що і гірські буроземні ґрунти та дернові ґрунти теж опідзолені, з чого випливає, що майже 90% використовуваного в землеробстві земельного фонду колгоспів і радгоспів області вимагає вапнування і лужних мінеральних добрив. Крім цього, значну частину цього фонду, яка складається з оглеєних ґрунтів, слід і відповідно меліорувати, переважно гончарним дренажем. Треба мати на увазі й ту обставину, що більша частина використовуваних земель області перебуває у географічних умовах, які сприяють поширенню ерозії ґрунтів (наявність схилів значної крутизни, безструктурність опідзолених ґрунтів тощо). Отже, агротехнічні та лісомеліоративні заходи щодо боротьби з ерозією є дуже актуальними для Івано-Франківської області


Коментарі (0)

Коментувати

Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Регистрация | Вход ]
Молодіжна громадсько-екологічна організація "Наш дім - Манява"© 2003-2017/ All right reseved / Design by VWStudio /